ВС нагадав, у чому полягає презумпція невинуватості

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, ділова репутація, ім’я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством (частина перша статті 201 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 94 ЦК Україниюридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо,

телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що

не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких

немає «демократичного суспільства» (рішення у справі «Карпюк та інші проти України від 06 жовтня 2015 року).

Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p.28, пункт 46).

Суд враховує при цьому правову позицію Європейського суду з прав людини щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «фактів». Так, у пункті 39 рішення Європейського суду з прав людини від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти Росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню і їх потрібно

відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2001 року у справі «Фельдек проти Словаччини» суд зазначав, що на відміну від оціночних суджень, реальність фактів можна довести.

Отже, при оцінці твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. (Jerusalem v. Austria, №26958/95, №43, ECHR 2001-11).

Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 конвенції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

У частинах першій, другій та п’ятій статті 17 КПК України зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що

набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загально правова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості — об’єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський Суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 року у справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно першою: він обов’язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом — це суд, який є відповідно до Конституції України(стаття 124) носієм судової влади, що здійснює

правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість.

При цьому Європейський суд з прав людини зазначає, що презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про її вину до того, як вона буде доведена відповідно до закону. Достатньо мати навіть за відсутності будь-якого формального висновку певні підстави припускати, що суд або посадова особа вважає обвинуваченого винним. Питання про те, чи порушує заява посадової особи державного органу принцип презумпції невинуватості, необхідно визначати в контексті конкретних обставин, за яких оспорювану заяву було зроблено (пункт 42 рішення від 21 вересня 2006 року в справі «Грабчук проти України» (заява №8599/02); пункт 48 рішення від 12 січня 2012 року в справі «Довженко проти України» (заява №36650/03)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Разом з тим суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв’язку з тим, що висловлювання Особи 2 є оціночними судженнями, які представляють громадський інтерес, не надав оцінку такому висловлюванню та не здійснив розмежування між фактичними твердженнями та оціночними судженнями.

Так суд першої інстанції вказав на те, що цитата:

«…вкравши півтора — мільйон триста гривень, постраждав бухгалтер підприємства» є узагальнюючою негативною оцінкою Особи 1 на посаді керівника підприємства.

Суд апеляційної інстанції, в свою чергу, зазначив, що слова відповідача: «…знищив комунальне підприємство «Містобуд», довів його до банкрутства, вкравши півтора мільйон триста гривень» слід сприймати як словесний оборот — алегорію, а тому такі слова є оціночним судженням.

З такими висновками не можна погодитись з огляду на таке.

За тлумачним словником алегорія — це втілення абстрактного поняття в конкретному художньому образі. Цей термін буквально перекладається «іносказання». Можна сказати, що алегорія — це алегоричне зображення якого-небудь явища дійсності.

Такий висновок апеляційного суду є необґрунтованим, нічим не мотивованим та не підтверджує, що слова відповідача, про спростування яких заявлено вимогу, можна сприймати як алегорію.

Крім того, суди не звернули уваги на те, що висловлювання відповідача щодо дій позивача є такими, що можуть бути перевірені на предмет їх правдивість, оскільки дії, про які заявляє відповідач підпадають під ознаки кримінально-караного діяння, що у свою чергу виключає віднесення слів Особи 2 щодо діяльності Особи 1 до оціночних суджень чи критичних зауважень про його діяльність.

Враховуючи системний аналіз норм КПК України та принцип презумпції невинуватості,

який закріплений у статті 62 Конституції України, статті 2 КК України, статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 11 Загальної декларації прав людини, суд дійшов до висновку про те, що відсутні правові підстави стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі підозрюваного чи в іншому із зазначених вище процесуальних статусів, має відношення до вчинення злочину, який розслідується. Відповідно до положень КПК Україниздійснюється досудове розслідування злочинів (статті 215, 216, 246, 294 КПК України), а про початок здійснення чи наявність кримінального провадження стосовно конкретної особи можливо стверджувати виключно у випадку наявності підозрюваних у таких провадженнях.

Таким чином, посилання на конкретну фізичну особу у контексті її зв’язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.

Вироком Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 березня 2014 року притягнуто до кримінальної відповідальності іншу особу — бухгалтера підприємства.

Суди не встановили, чи є вирок суду щодо позивача про вчинення таких дій, що підпадають під ознаки злочину, на який вказав відповідач, чи на час поширення оспорюваної інформації стосовно позивача складено та повідомлено про підозру у тому кримінальному правопорушенні, про які зазначив відповідач у своєму виступі, а тому з огляду на відсутність дослідження судами доказів у справі, зокрема, чи є висловлювання

відповідача вираженням суб’єктивної думки і поглядів і чи можливо такі висловлювання перевірити на предмет їх відповідності, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними та обґрунтованими, оскільки фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь, гідність та ділову репутацію.

Суди, порушуючи норми матеріального права, не взяли до уваги норми національного та міжнародного права, прецедентної судової практики Європейського суду з прав людини щодо презумпції невинуватості, не перевірили належним чином доводи сторін у справі, не визначили характер поширеної відповідачем інформації та не з’ясовували, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням, тому дійшли передчасного висновку за встановлених обставин про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Крім того, судом апеляційної інстанції у своєму рішенні здійснено посилання на рішення Європейського суду з прав людини, яке стосується преси та журналістів, що свідчить про те, що розгляд справи апеляційним судом здійснено поверхово, із застосуванням практики цього суду, яка стосується інших правовідносин, тобто без надання оцінки висловлюванням відповідача щодо дій позивача. Вказане рішення цитується безвідносно до цієї справи, без наведення аргументації, а, крім того, у цих справах наявні інші правовідносини.

Аналізуючи зміст оспорюваного висловлювання з урахуванням мовностилістичних засобів, за

допомогою яких оголошена оспорювана інформація, суди дійшли помилкових висновків, що висловлювання відповідача є оціночними судженнями.

Також судами здійснено посилання на практику Європейського суду з прав людини, яка стосується меж допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи, при цьому суди не звернули увагу на те, що цитата: «…саме він знищив комунальне підприємство, довів його до банкрутства, вкравши півтора — мільйон триста гривень» не стосується діяльності Особи 1 як міського голови, а як колишнього очільника КП «Містобуд».

Суди попередніх інстанцій не проаналізували чи можливо перевірити наведені твердження на предмет відповідності дійсності; не встановили, чи наведені в інформації обставини існували взагалі; не зазначили, якими доказами, поданими позивачем такі обставини спростовуються чи поданими відповідачем підтверджуються.

При вирішені спору, суди дійшли передчасних висновків, оскільки формально вказати про те, що цитата: «…саме він знищив комунальне підприємство, довів його до банкрутства, вкравши півтора — мільйон триста гривень» є оціночними судженнями недостатньо.

Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір із порушенням норм процесуального права, не дослідили зібрані докази у справі, не надали їм належної оцінки, не навели мотивів врахування одних доказів та відхилення інших, а тому постановлені судові рішення не відповідають критеріям обґрунтованості та правомірності,

висновки, які вони зробили, є передчасними. Враховуючи, що усунути допущені порушення Верховний Суд не вправі через обмеження повноважень як суду касаційної інстанції, тому справедливим та підставним є направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з метою процесуальної економії та з огляду на те, що саме цей суд прийняв відмову від частини позовних вимог Особи 1.

Під час нового розгляду суд повинен надати оцінку доводам сторін та встановити, чи є поширена відповідачем інформація фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову та передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Керуючись статтями 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 3 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 7 червня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.